Політика розподілу прав на результати інтелектуальної діяльності, створені за рахунок бюджетних коштів: світовий досвід

Процеси постіндустріалізації, які сьогодні формують економіку найбільш розвинутих країн, свідчать про те, що саме знання стають головною рушійною силою суспільного розвитку та виступають глобальним фактором виробництва. В цих умовах найбільш конкурентноздатним ресурсом будь-якої країни стає інтелектуальний капітал нації. Значення традиційного для індустріальної економіки великого капіталу, з його жорсткою прив’язкою до матеріальних засобів виробництва, поступається силі інтелекту, знанням. Проте, незважаючи на безумовну важливість знань, як суспільного продукту, їх трансформація в економічний рух потребує ефективних зусиль, особливо коли ці знання створюються за рахунок платників податків, тобто шляхом бюджетного фінансування.

У свою чергу в умовах економіки знань трансформується й сам погляд на відносини власності між державою, як власника фінансових ресурсів, та людиною, творчою працею якої створюється інтелектуальний продукт. Експансія інтелекту нівелює традиційну тенденцію до розриву між власником ресурсів та найманим працівником, адже він, як носій таланту чи видатних здібностей сам стає досить важливим фактором виробництва. Складається ситуація, в якій вже не працівник залежить від компанії, а навпаки компанія потрапляє в залежність від творчого потенціалу та знань свого персоналу. В цих умовах можливість самостійної, індивідуальної зайнятості та високий рівень незалежності творчих особистостей від власників компаній, значно підвищує рівень їх економічної свободи. Адже успіхи флагманів сучасного світового бізнесу здебільшого обумовлені не застосуванням витончених схем ефективного управління капіталом, а наявністю в цих компаніях потужного творчого колективу. Така ситуація зумовлює і певні зміни у вирішенні питань, пов’язаних з розподілом прав інтелектуальної власності.

Вищенаведені теоретичні підвалини стали джерелом нового фундаментального принципу розподілу прав на об’єкти інтелектуальної власності (ОІВ) – визнання первинності та принципової невідчужуваності прав творця інтелектуального продукту незалежно від джерела фінансування.

Таким чином, спостерігається своєрідна соціалізація відносин в сфері власності. Начебто відповідаючи на критику “капіталістичного способу виробництва” К. Маркса, ринкова економіка досягнувши постіндустріальної стадії, модифікує відношення власності у напрямку їх соціалізації. Однак революція в цій сфері проходить в дещо іншій площині, більш інтелектуально та гуманно.

Розглянувши теоретичні засади нового стилю європейського мислення, відносно проблем власності в контексті постіндустріалізації сучасного суспільства, звернемося до світового досвіду розподілу прав на об’єкти інтелектуальної власності, створених за рахунок бюджетних коштів.

Слід зазначити, що сьогодні в технологічно розвинутих країнах приділяється суттєве значення оптимізації розподілу прав на ОІВ, створених за участю бюджетних коштів. Відносини між державою та продуцентами інноваційних ідей формуються сьогодні в дусі співробітництва. Уряди технологічно розвинутих країн усвідомлюють, що цінні знання не є продуктом масового споживання, а їх генерація та комерціалізація мають унікальний, творчий характер. На відміну від масових товарів, які легко обмінюються на гроші, творчі якості людини, її талант, безпосередньо не вимірюються грошима. Отже, наявність в країні могутнього інтелектуального потенціалу є більш вагомим фактором її розвитку, ніж виробництво, навіть в значних обсягах, традиційних товарів масового споживання. Виходячи з цього, центральною ланкою правовідносин в сфері інтелектуальної власності є автор, як носій креативного потенціалу. Звідси, відносини в сфері виробництва та використання інтелектуальної продукції формуються на принципі паритетності, відкидаючи архаїчну схему “панування – підкорення”, яка властива фіскальній моделі розподілу прав та передбачає закріплення прав інтелектуальної власності за державою у разі бюджетного фінансування. Ідеологія на кшталт “хто платить – той господар”, що має місце в країнах де ринкова економіка тільки починає прокидатися, як показав світовий досвід, є неконструктивною і веде до деградації, як в економічному, так і в соціальному сенсі. Усвідомлюючи це уряди західних країн у центр своєї політики в сфері інтелектуальної власності ставлять саме інтереси виконавця науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (далі – НДДКР), як творця інтелектуального продукту. Проте, урядовці, в питаннях розподілу прав керуються не тільки філософськими поглядами на природу інтелектуальної власності, а насамперед опікуються національними економічними інтересами, такими, як підвищення конкурентоспроможності на глобальному рівні, захоплення нових ринків збуту, збільшення обсягів експорту високотехнологічної продукції.

Досвід технологічно розвинених країн щодо розподілу прав на результати НДДКР, створених за рахунок бюджетного фінансування, свідчить про наступне:

головною передумовою державної політики в цій сфері є зміцнення конкурентоздатності національної економіки за рахунок впровадження результатів НДДКР, створених за рахунок бюджетних коштів;
практика закріплення за державою прав власності на ОІВ, що створені підрядними організаціями за держзамовленням, виявилася неефективною;
застосування принципу закріплення прав інтелектуальної власності за виконавцем досліджень, створених за рахунок бюджетних коштів (окрім продукції військового та подвійного призначення).

Загалом, у цій сфері, існують два основних протилежних підходи до розподілу прав – фіскальна модель і університетська. Фіскальна модель є найбільш архаїчною та передбачає передачу всіх прав на новостворені ОІВ державі. Університетська модель навпаки проголошує принцип закріплення відповідних прав за їх виконавцем.

Більш детально розглянемо моделі розподілу прав на результати НДДКР, що були створені за державні кошти, в провідних технологічно розвинених країнах.

Сполучені Штати Америки, які сьогодні є одним з найбільших в світі продуцентів новітніх технологій починали свою політику в сфері інтелектуальної власності, як це не дивно, саме з фіскальної моделі, яка яскраво продемонструвала свою безперспективність. На початку 70-х років в США законодавчо було закріплено практику відчуження охороноздатних прав на результати бюджетних НДДКР на користь державного замовника. Проте, час досить швидко показав непродуктивність такої політики. У той час, як державні структури Сполучених Штатів поповнювали свої науково-технічні бази патентами, обсяг їх промислового використання знизився до 5%. Несподівано США починають втрачати світове технологічне лідерство. Розуміючи масштабність та глибину проблеми у США приймають революційний закон Bayh-Dole act of 1980 (Закон Байя-Доула), який було спрямовано на активізацію процесів введення ОІВ в господарський оборот. Базовою ідеєю, яку реалізовано в нормах цього Закону, є активізація використання винаходів, створених університетами, некомерційними науковими установами та малими підприємствами в результаті НДДКР за фінансової підтримки федерального уряду. Визначальними нормами зазначеного Закону стали наступні:

університет, некомерційна наукова установа або мале підприємство може залишити за собою право власності на винаходи, створені за рахунок державного фінансування НДДКР;
у випадку коли університет залишає за собою права власності на винахід, він зобов’язаний надати уряду невиключну, безвідкличну, безоплатну ліцензію на використання винаходу;
будь-яке підприємство, яке має ліцензію на патент, що дозволяє продаж продукції на території США, зобов’язано виробляти таку продукцію в значних обсягах. Виключенням є випадки коли випуск продукції у великих обсягах є нерентабельним;
при наданні ліцензій університети повинні віддавати перевагу малим підприємствам (до 500 чоловік), які мають певну матеріально-технічну базу для комерціалізації винаходів;
якщо вищезазначені власники патентів зволікають з комерціалізацією винаходу, уряд може зобов’язати їх надати ліцензію третій особі або взагалі позбавити права власності;
університети зобов’язані частину прибутку, отриманого у формі ліцензійних платежів, віддавати винахідникові.

Наслідком прийняття закону Бая-Доула було збільшення темпів комерціалізації винаходів, створених за державні кошти, у декілька разів та відновлення технолічного лідерства Сполучених Штатів.

Провідну роль у Німеччині щодо розробки державної політики в науковій сфері грає Міністерство досліджень і технологій, яке використовує порівняно складну систему регулювання процесу використання результатів наукових розробок, які фінансуються за рахунок державного бюджету. Проте, найбільш поширеними є університетська модель та промислова. Університетська модель застосовується при виділенні бюджетних цільових субсидій на дослідження, які проводяться державними інститутами, що відносяться до вузівської сфери. За своєї суттю ця модель тотожна аналогічній моделі, що використовується в США. Промислова модель є варіантом університетської моделі. Проте, в рамках цієї моделі одержувачі державного фінансування, зокрема промислові підприємства, ніколи не одержують більше 50% повної вартості проекту.

У Сполученому Королівстві НДДКР, що фінансуються за державні кошти спрямовані на загальнодержавні проекти та використовується університетська модель розподілу прав.

Головною організацією у Франції, яка опікується питанням державного фінансування НДДКР є АНВАР. Основним завданням цієї спеціалізованої агенції є науково-технологічний розвиток країни. Незважаючи на урядову приналежність АНВАР має статус незалежного концерну та надає послуги з використання державних наукових розробок (на ліцензійній основі) та з фінансової підтримки інноваційним підприємствам; консалтинговим компаніям; приватним організаціям на наукові дослідження; малим та середнім підприємствам на науково-технічні розробки.

В Японії організацією уповноваженою впроваджувати державну політику в сфері технологій є Асоціація промислової технології (JITA). До функцій цієї організації входить: передача науково-технічних розробок, права на які належать державі, приватному сектору; сприяння співробітництву державних науково-дослідних інститутів з приватними компаніями; координація зав’язків між науково-дослідними організаціями, приватними підприємствами та урядом; здійснення заходів щодо обміну інформацією в сфері технологій.

Отже, аналізуючи політику провідних технологічно розвинених країн можна зробити наступні висновки. Зусилля урядів зазначених країн спрямовані перш за все на підтримку конкурентоспроможності національної економіки, шляхом швидкої комерціалізації технологій здобутих за рахунок бюджетного фінансування. При цьому держава не намагається узурпувати результати НДДКР, а навпаки підтримує їх передачу фактичному виконавцю в особі науково-дослідного інституту, університету чи винахідника, за умови участі у розподілі прибутку від впровадження відповідних технологій.

Використані джерела:

Пошукова форма

Корисні посилання